Ольга Шаповалова // Повноваження Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції та їх реалізація у кримінальному судочинстві // Судова Практика №9-10 2013 //

Повноваження Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції та їх реалізація у кримінальному судочинстві

Шаповалова Ольга Анатоліївна, суддя Верховного Суду України у відставці, головний редактор науково-практичного юридичного журналу «Судова практика», кандидат юридичних наук, заслужений юрист Автономної Республіки Крим

В останні роки в Україні здійснюється низка заходів, спрямованих на реформування судової системи, головна мета яких – створення умов для забезпечення реального захисту прав та свобод людини і громадянина. Відповідно до частини 2 статті 3 Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [1].

Реалізація цього конституційного положення здійснюється шляхом покладення законодавцем обов’язку щодо захисту прав і свобод людини і громадянина на суд (частина 1 статті 55 Конституції України).

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції згідно з частиною 1 статті 125 Конституції України є Верховний Суд України (далі – ВСУ).

З реформою судоустрою в судовій системі відбулися суттєві зміни, які, безперечно, вплинули на функції і повноваження ВСУ. Для порівняння достатньо проаналізувати норми Закону України «Про судоустрій» від 07 лютого 2002 року № 3018-III (далі - Закону від 07 лютого 2002 року), який на даний час вже втратив чинність [2], і нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI (далі - Закону від 7 липня 2010 року) [3]. Якщо частиною 1 статті 47 Закону від 07 лютого 2002 року передбачалось, що ВСУ як найвищий судовий орган в системі судів загальної юрисдикції здійснює правосуддя та забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції, то у частині 1 статті 38 Закону від 7 липня 2010 року лише відтворюється конституційне положення, згідно з яким ВСУ є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, і нічого не зазначається про забезпечення ним єдності у застосуванні законодавства судами. Згідно з частиною 2 статті 38 цього ж Закону одним із основних повноважень ВСУ є перегляд справ з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом.

Подальшого розвитку це положення набуло у процесуальних кодексах України, норми яких передбачають процедуру та підстави перегляду судових рішень ВСУ і підкреслюють важливість таких рішень. Зокрема, у Кримінальному процесуальному кодексі України (далі – КПК) статтею 444 закріплюється положення, відповідно до якого ВСУ переглядає судові рішення у кримінальних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом [4]. Частиною 1 статтею 445 КПК передбачені підстави для перегляду судових рішень ВСУ, що набрали законної сили, до яких належать: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Проте варто зазначити, що можливість перегляду судових рішень з підстави, передбаченої п. 2 частини 1 статті 445 КПК, значно обмежується іншою нормою, передбаченою частиною 4 ст. 451 КПК. Згідно з нею, якщо за результатами розгляду питання про допуск справи до провадження з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 цього Кодексу, буде встановлено, що порушення Україною міжнародних зобов’язань є наслідком недотримання норм процесуального права, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та вирішує питання про необхідність витребування справи. Як свідчить практика Європейського суду з прав людини, більшість рішень, у яких встановлено порушення Україною міжнародних зобов’язань, є наслідком недотримання саме процесуальних норм, тому перегляд таких судових рішень здійснюється не ВСУ, а ВССУ. Отже, основним повноваженням ВСУ залишається перегляд судових рішень ВСУ, що набрали законної сили, з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь

Водночас, не зважаючи на обмежено коло повноважень ВСУ як найвищого судового органу держави, значущість його рішень суттєво зростає. Так, зі змісту статті 458 КПК випливає, що висновки ВСУ, викладені у його ухвалах щодо неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму закону, та для всіх судів України, а їх невиконання тягне за собою відповідальність, встановлену законом. У частині 6 ст. 368 КПК України «Питання, що вирішуються судом під час ухвалення вироку» зазначається, що суд при ухваленні вироку, обираючи норму закону України про кримінальну відповідальність, яка підлягатиме застосуванню до суспільно небезпечних діянь, зобов’язаний застосувати висновки ВСУ, викладені в його ухвалах, у випадках, передбачених частиною другою статті 455 і частиною 2 статті 456 цього Кодексу.

Отже, на прикладі наведених кримінально-процесуальних норм можна висловити припущення, що законодавець хоча і прямо не зазначив у чинному законодавстві про роль ВСУ як найвищого судового органу держави у забезпеченні однакового застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції, але виходив з того, що забезпечувати єдність судової практики можна шляхом покладення на ніжчестоящі суди обов’язку щодо врахування в судовій практиці висновків ВСУ, які містяться в ухвалених ним рішеннях.

Надзвичайно важливими для правозастосування є висновки ВСУ, викладені у рішеннях, які стосуються питань застосування в судовій практиці положень Загальної частини Кримінального кодексу України. Проаналізуємо лише деякі з них.

Так, у справі № 1 кс 13 (постанова Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 14 березня 2013 року) перегляд ВСУ судового рішення з підстав неоднакового застосування норм матеріального права відбувався у зв’язку з неоднаковою правовою позицією суду касаційної інстанції щодо чинності закону про кримінальну відповідальність у часі та його зворотної дії [5].

Відповідно до частини 2 ст. 4 Кримінального кодексу України (далі - КК) злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння [6]. За змістом частини 1 статті 5 КК зворотну дію у часі має лише той закон про кримінальну відповідальність особи, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи. Варто зауважити, що, виходячи зі змісту ч. 1 ст. 5 КК, під зворотною дією закону законодавець розуміє поширення нового закону на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, в тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. Частиною 2 статті 5 КК передбачається, що закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі.

Водночас, встановлюючи правила зворотної дії закону, законодавець чітко не зазначив, чи має зворотну дію в часі такий закон, який прийнятий після вчинення злочину, не посилює, але і не пом’якшує кримінальної відповідальності та не поліпшує становище особи іншим чином. Саме у зв’язку з такими обставинами виникла необхідність надання висновків ВСУ у справі № 1 кс 13.

У цій справі вироком Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим (далі – АРК) від 30 вересня 2011 року ОСОБУ_17 було засуджено за частиною 3 статті 368 КК із застосуванням статті 69 цього Кодексу до позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, на строк 2 роки без конфіскації майна. Цим же вироком було також засуджено ОСОБУ_18 та ОСОБУ_19, щодо яких питання про перегляд судових рішень ВСУ не порушувалось. Ухвалою Апеляційного суду АРК від 13 січня 2012 року вирок щодо ОСОБИ_17 було залишено без зміни. Згідно з ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ від 26 квітня 2012 року судові рішення щодо ОСОБИ_17 також було залишено без зміни, але їх було уточнено та зазначено, що ОСОБУ_17 засуджено за частиною 3 статті 368 КК в редакції від 11 червня 2009 року.

Згідно з вироком суду ОСОБА_17 був засуджений за те, що він як голова Орджонікідзевської селищної ради м. Феодосії разом з його заступником ОСОБОЮ_18 та депутатом зазначеної селищної ради ОСОБОЮ_19, будучи службовими особами, які займають відповідальне становище, діючи за попередньою змовою між собою, вимагали від потерпілого ОСОБИ_20 хабара в сумі 100 000 грн за сприяння у продовженні йому терміну дії договору оренди нежилих приміщень, розташованих у сел. Орджонікідзе м. Феодосії, які потерпілий використовував для здійснення підприємницької діяльності, та на виконання своїх вимог 6 лютого 2011 року одержали від останнього 1850 доларів США, що згідно з курсом Національного банку України на час вчинення злочину становило 14 695,85 грн, а 20 лютого того ж року - 27 000 грн і 1 000 доларів США, що за курсом Національного банку України склало 7 941,70 грн.

Дії ОСОБИ_17, яка вчинила злочини 6 лютого та 20 лютого 2011 року, органами досудового розслідування та судом першої і апеляційної інстанції були кваліфіковані за частиною 3 статті 368 КК України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 7 квітня 2011 року № 3207-VI, яка набрала чинності після вчинення злочину. Цим Законом статтю 368 КК було доповнено частиною 2, якою було встановлено відповідальність за одержання хабара у значному розмірі. Відповідно попередню нумерацію частин указаної статті було змінено з другої на третю та з третьої на четверту.

Суд касаційної інстанції, переглядаючи справу, уточнив ухвалене судове рішення та зазначив, що ОСОБУ_17 засуджено за частиною 3 статті 368 КК 2001 року в редакції від 11 червня 2009 року.

Засуджений ОСОБА_17 звернувся із заявою про перегляд судового рішення ВСУ та просив про скасування ухвали ВССУ від 26 квітня 2012 року щодо нього і направлення справи на новий касаційний розгляд з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. На обґрунтування своєї позиції він послався на ухвали ВССУ від 26 квітня 2012 року, 31 травня 2012 року, 12 червня 2012 року, 14 червня 2012 року та 18 жовтня 2012 року, зі змісту яких убачалось, що дії осіб, засуджених за подібні злочини, було кваліфіковано за частиною другою статті 368 КК в редакції від 5 квітня 2001 року, яка діяла на час вчинення ними цих злочинів. У судових рішеннях, які було надано для порівняння, за схожих обставин подібні суспільно небезпечні діяння отримали іншу кримінально-правову оцінку касаційного суду, а дії засуджених, які полягали в одержанні хабара за різних кваліфікуючих ознак, передбачених частиною 2 статті 368 КК, і які були вчинені у той час, коли була чинною її редакція від 5 квітня 2001 року, були кваліфіковані за частиною 2 статті 368 КК в тій редакції, яка діяла на час вчинення злочину. Суд касаційної інстанції з такими рішеннями попередніх судових інстанцій за результатами касаційного розгляду погодився.

Розглядаючи справу з підстав неоднакового застосування норм матеріального права, ВСУ дійшов висновку про неправильність застосування касаційним судом правил дії кримінального закону в часі та його зворотної сили. У постанові суду зазначалось, що дії засудженого було фактично кваліфіковано за нормою в такій редакції, якою передбачалася відповідальність за вчинення злочину за кваліфікуючих ознак, які засудженому не інкримінувалися, а сама редакція на час вчинення ним діяння втратила чинність. Не зважаючи на це, за результатами судового розгляду справи щодо ОСОБА_17 суди першої та апеляційної інстанцій погодилися з кваліфікацією його дій за частиною третьою статті 368 КК в редакції, запропонованої органом досудового слідства, тобто від 7 квітня 2011 року, хоча й не вказали на дату редакції в текстах судових рішень. Суд касаційної інстанції, уточнюючи судові рішення попередніх інстанції, зазначив, що ОСОБУ_17 засуджено за частиною 3 статті 368 КК в редакції від 11 червня 2009 року. Цією нормою кримінального закону в даній редакції передбачалася відповідальність за одержання хабара в особливо великому розмірі або службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище, проте такі кваліфікуючі ознаки ОСОБА_17 не інкримінувалися, а сама редакція на час вчинення ним діяння втратила чинність у зв'язку з прийняттям Закону України від 21 грудня 2010 року № 2808-VI.

Проаналізувавши обставини цієї справи, ВСУ зробив висновок, з якого випливає наступне: оскільки закон про кримінальну відповідальність, який касаційний суд фактично застосував, не скасовував злочинність діяння, інкримінованого засудженому, не пом’якшував кримінальну відповідальність та жодним іншим чином не поліпшував його становище, рішення про зворотну дію цього закону в часі було визнано незаконним і стало підставою для його скасування [7].

Ще одна постанова ВСУ від 4 квітня 2011 року по справі № 5-1кс11 [8] містить висновок щодо підстав для застосування додаткового покарання у виді конфіскації майна, яке передбачено законом як обов’язкове. Значущість цього висновку неможливо переоцінити, оскільки практика призначення судами України додаткового покарання у виді конфіскації майна, яке санкціями статей передбачене як обов’язкове, дуже різнилась. Зокрема, при розгляді справ про злочини, відповідальність за які передбачена ч. 2 ст. 307 КК України, коли збут наркотичних речовин здійснювався без наявності у особи корисливого мотиву, шляхом пригощання іншої особи, то одні суди за такий злочин призначали конфіскацію майна, виходячи з того, що вона передбачена санкцією статті, а інші - конфіскацію не призначали, оскільки виходили з того, що злочин вчинений не з корисливих спонукань. Інколи суди не призначали конфіскацію майна, але посилались при цьому на статтю 69 КК України.

У справі № 5-1кс11 ОСОБУ_3 було засуджено вироком Харківського районного суду Харківської області від 7 квітня 2009 року, окрім інших злочинів, за ч. 2 ст. 307 КК на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна за те, що він незаконно збув іншим особам особливо небезпечну психотропну речовину шляхом безкоштовного пригощання.

Так, 19 червня 2008 року ОСОБА_3, перебуваючи за місцем свого проживання, незаконно виготовив і зберігав особливо небезпечну психотропну речовину - кустарно виготовлений препарат із псевдоефедрину, що містив метамфетамін (первитин), частину якого (вагою в перерахунку на суху речовину 0,0041 г) того ж дня приблизно о 16 год. 15 хв. шляхом безкоштовного пригощання незаконно збув ОСОБІ_4, а частину (вагою в перерахунку на суху речовину 0,0016 г) приблизно о 16 год. 30 хв. шляхом безкоштовного пригощання незаконно збув ОСОБІ_5. Залишок особливо небезпечної психотропної речовини (вагою в перерахунку на суху речовину 0,2258 г) ОСОБА_3 незаконно зберігав за місцем свого проживання для особистого вживання до його вилучення працівниками міліції о 18 год. 10 хв. того ж дня під час огляду його помешкання.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Харківської області від 8 жовтня 2009 року вирок щодо ОСОБИ_3 залишено без зміни. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 23 грудня 2010 року касаційне подання прокурора, в якому порушувалося питання про виключення із судових рішень на підставі частини 2 статті 59 КК вказівки про призначення ОСОБІ_3 додаткового покарання у виді конфіскації майна, залишено без задоволення, а судові рішення щодо нього - без зміни.

Підставою для перегляду ВСУ постановлених по справі судових рішень стала заява заступника Генерального прокурора України, у якій зазначалось про неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 59 КК, внаслідок чого були прийняті різні за змістом судові рішення щодо подібних суспільно небезпечних діянь. На думку прокурора, ОСОБІ_3 додаткове покарання у виді конфіскації майна було призначено всупереч вимогам частини 2 статті 59 КК, оскільки злочин, передбачений частиною 2 статті 307 КК, ним вчинено не з корисливих спонукань. На противагу від наведених обставин в іншому випадку суд касаційної інстанції, посилаючись на частину 2 статті 59 КК, виключив вказівку про призначення засудженому додаткового покарання у виді конфіскації майна, оскільки злочин, передбачений частиною 2 статті 307 КК, ним вчинено не з корисливих спонукань. На обґрунтування заяви прокурором було надано копію ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВСУ від 14 жовтня 2008 року щодо ОСОБИ_6, засудженого вироком Дарницького районного суду міста Києва від 29 грудня 2006 року за частиною 1 статті 309, частиною 2 статті 307, частиною 1 статті 317 КК.

ВСУ під час перегляду справи було встановлено неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних суспільних правовідносинах. У зв’язку з цим було підкреслено, що суд при призначенні покарання має виходити не тільки з меж караності діяння, встановлених у відповідній санкції статті Особливої частини КК, а й із тих норм Загальної частини КК, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються інші питання, пов’язані з призначенням покарання, які здатні вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і міри, в тому числі й тих положень, що передбачені частиною другою статті 59 КК. Відповідно до статті 59 КК України покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК України.

Висновок ВСУ, який був зроблений на підставі аналізу матеріалів справи, полягає в наступному: конфіскація майна не може бути застосована як додаткове покарання, якщо злочин вчинено не з корисливих мотивів, навіть якщо у санкції статті КК України таке покарання є обов’язковим [9].

Для правильного застосування положень Загальної частини КК також є дуже важливим судове рішення ВСУ, яке стосується застосування положень ст. 68 КК при призначенні покарання за незакінчений злочин (постанова ВСУ від 12 вересня 2011 року у справі № 5-16 кс 11) [10].

ОСОБУ_4 вироком апеляційного суду Запорізької області від 19 листопада 2010 року було засуджено: за п.п. 7, 13 ч. 2 ст. 115 КК - до довічного позбавлення волі; за ч. 2 ст. 15, п. 7 ч. 2 ст. 115 КК - до 11 років позбавлення волі; за ч. 1 ст. 263 КК - до 3 років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК остаточне покарання за сукупністю злочинів ОСОБІ_4 призначено шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим у виді довічного позбавлення волі.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ від 14 квітня 2011 року касаційні скарги засудженого ОСОБИ_4 і його захисників ОСОБИ_7 та ОСОБИ_8 було частково задоволено, а вирок апеляційного суду Запорізької області від 19 листопада 2010 року щодо ОСОБИ_4 змінено. Виключено з вироку посилання суду на вчинення ОСОБА_4 злочину з винятковим цинізмом та на невизнання своєї винності як обставин, що обтяжують покарання. Постановлено вважати його засудженим за п.п. 7, 13 ч. 2 ст. 115 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років, за ч. 2 ст. 15, п. 7 ч. 2 ст. 115 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим постановлено вважати ОСОБУ_4 засудженим до остаточного покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років. У решті вирок залишено без зміни.

Як вбачається з вироку суду, окрім інших злочинів, ОСОБА_4 був засуджений за вчинення замаху на злочин за таких обставин. 19 грудня 2009 року, приблизно о 19 год. 45 хв., у кафе «Діана» по вул. Союзній у м. Запоріжжі, ОСОБА_4, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, запропонував неповнолітньому ОСОБІ_6, який сидів за сусіднім столиком у кафе, пересісти до нього за столик та у грубій формі став наполягати на тому, щоб ОСОБА_6 та його знайомий ОСОБА_5 спільно з ОСОБА_4 вживали спиртні напої. Після чого, грубо порушуючи громадський порядок, з мотивів явної неповаги до суспільства, діючи з метою умисного вбивства, ОСОБА_4 дістав з кишені своєї куртки заряджений пістолет та, приставивши дуло до голови неповнолітнього ОСОБА_6, нажав на спусковий гачок, однак з невстановленої слідством причини пострілу не відбулося.

Підставою для перегляду справи ВСУ стало звернення із заявою заступника Генерального прокурора України, у якій зазначалось про неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж самої норми кримінального закону, а саме положень ч. 3 ст. 68 КК, що потягло ухвалення судами різних за змістом рішень. На думку прокурора, суд касаційної інстанції пом’якшив покарання ОСОБІ_4 за замах на вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 115 КК, з 11 років до 9 років позбавлення волі всупереч вимогам ч. 3 ст. 68 КК. Для порівняння прокурором було надано копію ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ від 29 березня 2011 року щодо ОСОБИ_9, засудженого вироком апеляційного суду Черкаської області від 6 грудня 2010 року за ч.ч. 3 та 4 ст. 187 КК; ч. 2 ст. 15 та п.п. 1, 2, 4, 6, 7, 13 ч. 2 ст. 115 КК, ст. 70 КК до довічного позбавлення волі, якою вирок суду відносно ОСОБИ_9 залишено без зміни.

Розглядаючи справу з приводу неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, ВСУ зазначив, що оскільки згідно з санкцією частини другої статті 115 КК України найбільш суворим видом покарання за вчинення злочинів, передбачених у диспозиції цієї статті, є покарання у виді довічного позбавлення волі, яке не належить до строкових видів покарання і від нього не можна відрахувати дві третини, то при призначенні покарання за статтею 15 та частиною другою статті 115 КК, тобто за замах на вчинення вбивства при обтяжуючих обставинах (за замах на вчинення злочину), суд не може керуватися положеннями частини третьої статті 68 КК.

На підставі цього ВСУ був зроблений висновок, що кількісні критерії статті 68 КК не застосовуються до статей (частин статей) Особливої частини КК, санкції яких передбачають покарання у виді довічного позбавлення волі, оскільки таке покарання не має строкового виміру [9].

Аналіз наведених судових рішень ВСУ, а також законодавчих норм, які передбачають обов’язковість таких рішень як для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму закону, так і для всіх судів України, дає підстави для висновку, що рішення ВСУ за своєю правовою природою є прецедентними рішеннями, які повинні використовуватись у правозастосовній практиці як джерело права.

На жаль, необхідно констатувати той факт, що надані законодавцем повноваження ВСУ не в повній мірі відповідають статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції. Зокрема, у всіх згадуваних справах, висновки по яким наводяться в цій статті, ВСУ скасовував попередні судові рішення суду касаційної інстанції та направляв справи на новий касаційний розгляд, а не самостійно приймав відповідне судове рішення. Крім того, варто зауважити, що у деяких випадках у результаті перегляду судових рішень ВСУ, навіть за наявності помилок, допущених судом касаційної інстанції, заяви не задовольняються. Таке відбувається лише з тих причин, що у справі, що розглядається, та у доданих до матеріалів справи судових рішеннях не вбачається неоднакового застосування норм матеріального права, тобто, відсутня база для порівняння. Тлумачення змісту як статей 400-21, 400-22 КПК в редакції 1960 р. [11], так і статей 454, 455 КПК 2012 р. дає підстави для висновку щодо обмеженості ВСУ у повноваженнях, оскільки сутність процесу перегляду Верховним Судом справ зводиться до порівняння судових рішень на предмет правильності та однаковості застосування норм матеріального права, а предметом перегляду суду касаційної інстанції може бути правильність судових рішень нижчестоящих судів з точки зору дотримання як норм матеріального, так і процесуального права. Отже, скасовуючи рішення суду касаційної інстанції, ВСУ фактично позбавлений процесуальних можливостей ухвалити своє рішення, яке б містило відповіді на доводи касації. Крім того, ВСУ законом не надано право втручатись в судові рішення судів першої та апеляційної інстанції.

Такі повноваження Верховного Суду України значно звужують можливості найвищого судового органа забезпечувати однакове застосування судової практики.

Це означає, що статус Верховного Суду України та обсяг його процесуальних повноважень вимагає удосконалення для того, щоб цей судовий орган повністю відповідав своєму конституційному статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції.

Як зазначали у своїй статті Я. Романюк та І. Бейцун, «необхідність вдосконалення правового статусу Верховного Суду України на сьогодні не викликає сумнівів ні у суб’єктів права законодавчої ініціативи, ні серед професійних кіл. Предметом дискусії є лише конкретний обсяг повноважень, необхідних і достатніх для виконання його державної функції як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції» [12, с. 122].

На думку колишнього Голови Європейського суду з прав людини, професора Л. Вільдхабера, вирішення аналогічних справ по-різному може призвести до порушення законних очікувань осіб, які звертаються за судовим захистом. Саме єдність судової практики відповідає вимогам передбачуваності, верховенства права й ефективному захисту прав людини [13, с. 5].

Забезпечення однакового застосування судової практики необхідно, насамперед, для того, щоб у державі стабільно підтримувався правопорядок, а правосуддя було об’єктивним і прогнозованим.

Саме заради цього як норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI, так і норми процесуального законодавства, зокрема, Кримінального процесуального кодексу України від 13.04.2012 № 4651-VI, потребують удосконалення, а повноваження Верховного Суду України – розширення.

Використана література:

1.Конституція України від 28.06.1996№254к/96-ВР.[Електронний ресурс]–Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

2.Закон України «Про судоустрій» від 07.02.2002 № 3018-III. Втрата чинності від 03.08.2010, підстава 2453-17. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3018-14/print1384914029484324.

3.Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2453-17.

4.Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 № 4651-VI. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4651-17.

5.Постанова Верховного Суду України від 14 березня 2013 року у справі № 5-1 кс 13. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/341D8485D9BB7828C2257B7C0027CF8B

6.Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 року № 2341-ІІІ. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

7.Висновки Верховного Суду України, викладені в рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 400-12 КПК України 1960 року, за І півріччя 2013 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/EEB03ED50DC3DA2FC2257BD000297F93.

8.Постанова Верховного Суду України від 4 квітня 2011 року у справі № 5-1 кс 11. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/14887470.

9.Висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених ч. 1 ст. 400-12 КПК України,за 2010-2011р.р. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8CA61766D7CADBA3C2257B7B004B8C1D.

10.Постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2011 року у справі № 5-16 кс 11. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/21355245.

11.Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1003-05.

12.Я. Романюк, І. Бейцун. Правова природа обов’язковості рішень Верховного Суду України та вдосконалення механізму єдності судової практики // Право України. – 2012. – № 11-12. – С. 122 – 136.

13.Вильдхабер Л. Прецедент в Европейском суде по правам человека // Государство и право. – 2001. – № 12. – С. 5 – 17.

Анотація:

У статті аналізуються повноваження Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції та на основі аналізу судових рішень у окремих кримінальних справах вносяться пропозиції щодо їх удосконалення.

В статье анализируются полномочия Верховного Суда Украины как наивысшего судебного органа в системе судов общей юрисдикции и на основе анализа судебных решений по отдельным уголовным делам вносятся предложения по их усовершенствованию.

Ключові слова: Верховний Суд України, єдність судової практики, повноваження, кримінальне судочинство, неоднакове застосування, судові рішення, висновки, норми матеріального права